Барбі, пупси, “Роксолана”: спогади рівнянки про дитинство 90-х

05.07.2017

Барбі, пупси, “Роксолана”: спогади рівнянки про дитинство 90-х

Рівненська блогерка та журналістка Тетяна Закордонець на своїй сторінці у “Фейсбук” спогади про дитинство тих, хто виріс у 90-ті:

 

“Зайшла подружка в магазин з дочкою. Мала показує ляльку: така вся барбі-русалка, у якої ще й хвіст світиться. Подруга каже: “Бачиш, у нас таких іграшок не було”. Та все у нас було! Хоч і, не зразу.

В нашому далекому дитинстві ми ще на деякий час застали порожні полиці в магазинах і повну відсутність нормальних іграшок. У одної подружки були, привезені їй з Москви, такі великі гарні ляльки, ростом з нас, які ще й вміли ходити, якщо їх вести за руку. А в мене, замість ляльок, був верблюд (м’яка іграшка така). Достатньо великий, щоб наряжати в мої шмотки, і достатньо компактний, щоб можна було запихнути в іграшкову коляску. Правда, статевих ознак ми у нього не обнаружили, то і не пам’ятаю, як того верблюда звали.

Як тільки на ринках з’явилися перші нормальні цяцьки, мені купили саму круту ляльку. Звали її Саманта. Саманта була стопроцента дєвочка і дуже-дуже схожа на живу. Коли ми несли ті ляльки по вулиці, всі бабки оглядувались і перешіптувались: “О, диви, дітям дітей дали нести! Вар’яти якісь”.

А згодом всі дуріли за барбі. Але їх теж неможливо було зразу купити. У мене була симпатична така підробка з пластмаси. Якось я притащила її на день народження до подружки. А їй у той день подарили справжню модну барбі, у якої згиналися руки і ноги. Ми сіли гратися і перевдягати їх. У моєї пласмаски легко знімалася і одягалася голова, щоб можна було нап’ялити гарну сукенку. А вот в подружкіної ляльки з цим не склалося. Крутила вона її, крутила, зрештою викрутила. Але відірвати голову то ще півбіди, а от присобачити її назад виявилося непосильним завданням. Але іменинниця не розгубилася, взяла ножниці і зробила їй розріз від шиї до вуха. Зашивали її чорними швейними нитками. Получилась така собі американська фіфа після втручання постсовдеповського пластичного хірурга. Потім тих барбі нам купували валом, яких хоч: і пластмасових, і тих, у яких все згинається і знімається, і шарнірних, і блондинок, і брюнеток, і рижих, і більших, і менших… У мене їх було штук десять. І на всіх них чогось один Кен, який по черзі гуляв то з одною, то з другою, то з третьою. Правда, офіційна дружина у нього таки була: вони продавалися в комплекті, в одній коробці.

Але дітьми ми були особо креативними. Зовсім скоро ці всі цяцьки не представляли для нас жодного інтересу, і ми вигадували інші розваги.

Якось батьки нас з такою самою “креативщицею”, як і я, залишили самих в хаті на дві годинки. Поки повернулися, ми встигли перевернути в квартирі вобще все. Вплоть до того, що витрясли пір’я з подушок. Ну гралися в пташок, і нам треба було зробити гнізда, ШоКомуНеясно. Добре, що хоч не вчилися літати з балкону. Ми тоді навіть не відгребли за ті виходки. Правда, більше нас разом самих в одному приміщенні не залишали ніколи.

А якось стався потоп (нє, не дивіться на мене, на цей раз то уже не я, то дощ). Намело багато-багато мулу. І ми, скульптори-аматори, додумались ліпити з нього ляльок (подружка, правда, тепер каже, шо то всьо я: “Вєчно ти якусь пакость придумувала, а всі повторяли!). То були такі маленькі пупси, які помішалися в руку, і ми пеленали їх листочками з дерев (і нафіг ті круті барбі, виробники в іграшках не розбираються, “тупиє амєріканци”). А колиски їм ліпили з колючок-реп’яхів. Один раз моя подружка взяла таку “колиску” і прив’язала на ниточці з ромашок до шнурка, на якій білизну сушать. І заставили її позамітати подвір’я, бо “вредні діти болота наносили”. Вона скрючилась в два раза і шоркала віником по асфальту. І угораздило її підняти голову якраз там, де висіла та “колиска” з болотовим пупсом. Довго-довго потім ті реп’яхи з волосся витягували з щіткою і ножницями..

А якогось року на екрани вийшов перший український серіал “Роксолана”. І зразу всі стали Роксоланами. Чіпляли на голову хустки з всякими заколками і всім, що тільки можна було до голови приліпити. Ще якусь прозору шмату, типу фіранки, чіпляли на пояс до купальника і гуляли в образі “Сумська би плакала”. А коли йшли по вулиці з одного подвір’я на інше, то закривали обличчя тими хустками. Нащо це робили мусульманки, ми поняття не мали. Самі ж ховалися винятково з мотивів конспірації: шоб сусіди не впізнавали в цих шикарних нарядах і пальцями не тицяли. Ще у нас були служанки (менші двох-трьох-юрідні сестри) і яничари (мєлкі пацани з сусідніх хат). Не хватало тіки султана (то було ще до того, як до нас прилетіли “бабочкі в животє” і всьо іспортили), але ми всім казали, що він у відрядженні.

Якось одна подруга сказала: “Ну і подумаєш, що ми в цілих 14 років ще не цілувалися, зато яке у нас круте дитинство було! Для всього іншого – все життя попереду, а от туда уже не вернешся, якщо хтось награтися не встиг”. Ну ми то все встигли. Таки да)”

 

Зайшла подружка в магазин з дочкою. Мала показує ляльку: така вся барбі-русалка, у якої ще й хвіст світиться. Подружк…

Опубліковано Tanya Zakordonets 11 червня 2017 р.

, , , переглядів: 284

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *