Гощанське погориння

09.08.2017

Гощанське погориння

Гощанський район розташований на межі двох природних та етнографічних зон – Волині і Полісся, займає територію басейну річки Горинь, найдовшої річки в Рівненській області (в минулому судноплавної).
Упродовж понад 50 років, аж до середини XVII ст., Гоща була одним з центрів протестантського руху соціанців, які збудували в містечку свою школу. В цій школі в 1603 р. здобував освіту Дмитро Самозванець. Врятувавшись втечею від соловецького заслання в 1602 році, бо “обікрався”, Григорій Отрєп’єв вибрав притулком волинську землю. Він оселився у Києво-Печерському монастирі, а потім жив в Нікольському і Дермані, був дияконом, та ще й на подив розпусним (за словами Карамзіна). Начебто вихвалявся майбутній цар свободою своїх міркувань та віротерпимістю. Потім він залишив духовний сан і вже як мирянин явився запорожцям, де вивчав військову справу.
Село Дорогобуж згадується у давньоруських літописах як центр удільного князівства Погориння. Перша літописна згадка відноситься до 1084 року. З 1972 року на вцілілій частині давньоруського городища проводяться археологічні розкопки. Недалеко від городища знаходиться пам’ятка архітектури ХVI ст. Дорогобузька Свято-Успенська церква. Церковна реліквія, перлина українського мистецтва – ікона Дорогобузької Божої матері (ХІІІ ст.) нині знаходиться в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. У науковий обіг ця ікона ввійшла під назвою “Богородиця Одигітрія з Дорогобужа”.

Фото: hoshcha-rada.gov.ua

На території Гощанського Погориння знаходиться й одне з небагатьох сіл області, де збереглась пам’ятка народної архітектури – вітряний млин кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Це село Красносілля. Село Витків, що розташоване поруч, також має подібну пам’ятку. Вік Витківського млина, за свідченнями мешканців села, понад 200 років. Обидва млини потребують реставрації, після якої стануть не тільки окрасою рівненських пейзажів, а й діючими млинами.
У 1638 р. Гоща перейшла в маєтність українського магната Адама Киселя, містечко отримує новий ривок в своєму розвитку.
У середині XVII ст. на кошти А.Киселя споруджується кам’яна Михайлівська церква, що збереглася до наших часів і в 2005 році перебувала на реставрації. Цей скромний архітектурний пам’ятник, оточений кільцем могутніх кленів і ясенів, знаходиться на вул. Шевченка, неподалік історичного центру містечка. Від того центру тільки й залишилось, що невелика площа неправильної конфігурації з кількома старими лабазами та крамницями. За своєю архітектурною характеристикою Михайлівська церква цікава вже тим, що являє собою один з ранніх прикладів використання у мурованому будівництві тридільної побудови об’єму безстовпного храму, що найчастіше використовується в дерев’яному будівництві. З чотирьох сторін стіни церкви, складені з вапняку та цегли, завершуються трикутними щипцями. Лише східна, вівтарна, стіна зберегла скромний декор у вигляді дещо виступаючих назовні пілястрів. Особлива риса церкви – мініатюрні волюти на капітелях пілястрів. Товщина стін в серединній частині церкви досягає 2,3 метра! Відгомін готики можна прослідкувати в завершенні вікон вівтарної частини.
Всередині споруди все неначе стікається до центрального нефа, перекритого напівсферичним склепінням. Ймовірно, церква мала верхнє освітлення, а тому, напевно, завершалася трьома верхами. Існуючий зараз восьмигранний дерев’яний барабан єдиного верху з широким куполом з’явився набагато пізніше, у 1888 році, в результаті реконструкції в псевдоруському стилі. І за матеріалом, і за стилістикою він відчутно дисгармоніює з основним об’ємом. Справжня перлина Гощі – унікальний парк, закладений тут невідомим майстром садово-паркового мистецтва на початку XVIII ст.

“Землі над р. Горинню неодноразово згадуються в літописах як окреме
територіальне утворення «Погорина», «Погоринські міста». Такі визна­чення окремих регіонів за басейнами рік були поширені в середньовіччі, у Південній Русі відомі також літописні назви «Поросся», «Посулля», «Подесення», «Посейм’я».
Уперше Погорина названа як частина волості київського князя Святополка Ізяславича, який, виправдовуючись перед Володимиром Мономахом та іншими князями за осліплення в листопаді 1097 р. Василька Ростиславича, пояснював: «Розповів мені Давид Ігоревич: “Василько брата тобі убив, Ярополка, і тебе він хоче вбити, і зайняти волость твою, Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину”» [Літопис Руський, 1989, с. 150; ПСРЛ, т. II, с. 237].
Повідомлення про Погорину й погоринські міста знову трапляється в описі подій середини XII ст.
У часи становлення Київської Русі землі в басейні р. Горині були кон­тактною зоною на межі розселення волинян, древлян і дреговичів. У ран­ньому середньовіччі тут жили слов’янські племена, які залишили пам’ятки
празько-корчацької (V-VII ст.) і райковецької культур (VIII-X ст.), у X ст. ця територія увійшла до Київської держави. В XI – середині XII ст. Погориння формується як порубіжна територія на заході Київської землі, а в другій половині XII ст. воно було приєднане до Волинського князівства”

Богдан Прищепа. “Погоринські міста в X-XIII ст.”

, , , , , переглядів: 166

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *