Щоденник мандрівника: подорож Кузнецовськ – Джанкой Ч.2

27.04.2017

Щоденник мандрівника: подорож Кузнецовськ – Джанкой Ч.2

Захоплююча та небезпечна подорож у надувному човні маршрутом, що пролягав з Рівненщини до Криму. Як це було, розповідає наш дописувач Олег Шинкаренко. Продовження історії.

…Катер з боку українського кордону на величезній швидкості,  вишукуючи потужними ліхтариками то вліво, то вправо щось чи когось на березі, промчав у бік Пінська.  О 22:15 приблизно катер повертався назад.  Проходячи повз мого човна, хтось із прикордонників вигукнув: «Вот! Нашёл!». Як виявилось, прикордонники шукали саме мене, бо через камеру нагляду побачили, як я на човні о 18:34 перетинав кордон. Я визирнув із спального мішка і першими словами до мене були слова: «Руки вверх!». І дуло кулемета Калашникова разом із потужнім світлом ліхтарів було направлене на мене.

Попросили пред’явити паспорт, спитались про те, що я тут у них роблю і де мої «сообщники», вишукуючи навколо ліхтариками. Я відповів, що подорожую з Кузнецовська до Джанкою, що я один пливу. «Эх, ты не вовремя…» – сказав до мене однин із прикордонників. «Придётся поехать на заставу. Сдувайте лодку, собирайтесь», – скомандував інший прикордонник. А по рації повідомили: «Нашли карандаша». Це у них так називаються ті люди, які перетинають кордон.

Фото: Олег Шинкаренко.  Селище Млинок.

На потужному катері ми повернулись назад в бік України і вийшли на березі біля мосту через річку у селищі Паре. Катер повантажили на причіп, який і повіз прикордонний «бобік» у селище Ладараж, яке знаходиться неподалік селища Паре, 18.3 кілометри від місця моєї останньої ночівлі, до прикордонної застави.

«Показывайте все свои вещи. Выкладывайте всё на стол» – наказав один із прикордонників, а там їх було чоловік 5-6. Я виклав усе туристичне спорядження на стіл і пішов давати пояснення їхньому командиру у окремий кабінет. Після надання інформації про свою подорож мені запропонували гарячий чай, обіцяли голодним не залишити. Але я відмовився. Запропонували трішки подрімати – але я знову відмовився, оскільки дрімати не було де. Оскільки я перебував у кімнаті, де були усі працівники прикордонної служби – це велика кімната зі столами, як у класі в школі, куточок дивану і постійно ввімкнений телевізор із хуліганськими фільмами по білоруському каналу.

Цілу ніч я сидів на клаптику дивана, час від часу підписуючи якісь папери, котрі приносили прикордонники для свого звіту про моє затримання. Близько 3 ночі вартові змінились, прийшло декілька чоловік новеньких, з них були звичайні хлопці строкової служби Білорусі. Мене запитували про обстановку з видобування бурштину на Україні, чи дійсно війна за дорогоцінне каміння відбувається, і про те, що їх непокоїть мутна вода з боку України через видобування бурштину. Останнє питання мене здивувало, оскільки при виході на берег при моєму затриманні один прикордонник кинув недопалка прямо у річку, а інший на землю. Тобто – самі забруднюють свою річку, а українців звинувачують.

Ремесло, яке передається з покоління в покоління (+ФОТО)

Один із прикордонників сказав, що йому дуже шкода українських військових. І взагалі моє перебування на заставі у селищі Ладараж проходила мирно. Але з настанням ранку умови перебування стали суворішими – сходити до туалету можна було лише під суворим наглядом декількох військовослужбовців.

7 квітня близько 10 години ранку мене уже в наручниках повезли до річки, а потім річкою на катері для фотокартки, де я пальцем мав показувати на табличку кордону України. Після декількох невдалих спроб закинути якір біля вищезгаданої таблички ми повернулись на заставу. Увесь час я перебував у наручниках. По приїзді на заставу мене попросили вдруге зібрати свої речі, оскільки їх іще раз виймали та переписували досконало кожну річ, що я і зробив.

Близько 12 години дня ми «бобіком» поїхали до міста Пінськ, що у 50 кілометрах від Ладаражі, до їхньої центральної прикордонної застави. Цього разу мене тримали у наручниках з обох сторін.

По приїзді до Пінську відразу медик оглянув мене – поміряв пульс і зробив свої висновки. У мене відібрали куртку, пояснивши, що на курточці є мотузка, хотіли ще й зі штанів зняти мотузку, але як побачили, що без мотузки на штанях мої штани падають вниз – не стали того робити. А також відібрали мобільний телефон і запросили до Кімнати Попереднього Затримання, де я перебував декілька годин. Запропонували пообідати чи вже повечеряти смачною стравою – я відмовився. Наполегливо хотіли накормити – але їм цього не вдалося. Хоча пахнуло там добряче смачним обідом, а поблизу їхньої застави знаходився хлібозавод.

У кімнаті КПЗ було чисто та свіжо. Ліжко зі столом були одним цілим, а проходу було всього якихось 50 сантиметрів. Бутиль води зі склянкою, свіжа постіль і пропозиція усім тим добром скористатись. Я відмовився.

Через декілька годин куняння на лаві у КПЗ мене запросили дати свідчення працівникові Митниці, яка пояснила, що усі мої речі вони мусять по їхньому Закону у мене конфіскувати, назвали мої речі товаром, який я нібито віз у Білорусь на продаж. Працівникові Митниці я не раз пояснював, що я подорожував, що ніяких злих умислів не мав, просив повернути мої речі. Але працівник мав виконувати свою роботу, тому тільки порадив поїхати 17 квітня до Бресту на суд, який буде вершити долю мого туристичного спорядження. І якщо я дійсно приїду – то можливо суддя зрозуміє дійсні обставини та скасує накладений на мене штраф та поверне спорядження згідно статті «Про не значимість».

Щоденник мандрівника: Болгарія

Потім візит до міського відділку міліції, де мене попросили дати відбитки пальців і рук, фотографія на пам’ять у фас і профіль, візит до полковника прикордонників, який пробігся очами по паперам моєї справи і запропонував: «Выбирайте – депортация или штраф?». А штрафом було 690 білоруських рублів, по їхньому 30 базовых величин, що дорівнює по курсу 1БР=15 гривень – а це 10300 гривень, я спитався: «А що таке депортація?». І коли мені полковник пояснив, що депортація – це неможливість поїхати до Білорусі на протязі декількох років, я обрав депортацію. Тоді полковник наголосив: «Тогда штраф и депортация!». Я попросив полковника не накладати штрафу і повернути мені мої речі, на що полковник так суворо відповів: «Незнание Закона не освобождает от ответственности!». З цими словами ми відвезли на територію Митної служби моє спорядження, яке залишились там на зберігання. Я попросив солдат, котрі вивантажували мої речі, щоб розклали човна, щоб той висох, щоб не зіпсувався від вологи, яка була там присутня. Солдати пообіцяли просушити човна.

Зауважу, що місця, у яких мені доводилось побувати були чистими від сміття.

Опісля візиту до Митниці, де залишились моє туристичне спорядження, ми поїхали тим самим «бобіком» назад до прикордонної застави. Увесь час я був у наручниках.

На прикордонній заставі мене запросили на зустріч із людиною в цивільному, який запитувався те ж саме, що я вже неодноразово пояснював. Коли я спитався: «А ви що, ще якась служба?». «Нет. Та самая.» – відповів хлопець в кофтині. «Тоді чому задаєте ті самі питання знову?». Тоді ми з чоловіком в цивільному почали спілкуватись просто по-людськи.

Після дружньої розмови із людиною в цивільному мені повернули деякі речі: підводну маску, трубку, тент для намету, набір для ремонту човна, воду, яку я набрав у Зарічному, чохол для окулярів, 15 метрів шнурка із шнуром для якоря на човна. Але 2 викрутки для ремонту човна і підкручування гвинтика на окулярах так і не повернули, а назвали колючими предметами, яких навіть у протокол конфіскованого не вписали.

ТОП-5 безвізових країн Європи, які варто відвідати

І аж після розмови із цивільним у наручниках мене повезли на кордон до України Невель – Прикладники, де передали на мосту через водойму українським прикордонникам, які зустрічали мене на здоровенному джипі із величезним багажником. Українські прикордонники на мене наручників не одягали.

На заставі селища Прикладники майже до опівночі я знову давав пояснення про свою подорож. Лейтенант попросив мене приїхати 10 квітня на суд до Зарічного по справі на мене, підсадив до знайомих, котрі їхали до Зарічного – так я серед ночі опинився у Зарічному, звідки пішки потихеньку пішов у бік міста Сарни, щоб доїхати до Кузнецовська. По дорозі мене підвезли хлопці, що їхали через Сарни кудись далі, але за Дубровицею їх зупинив дорожній патруль і виявив легке алкогольне сп’яніння, відібрав 400 гривень та наказав їхати додому – у Зарічне. Звідти я пішки пішов до Сарн. Через декілька годин ходьби по дорозі мені зупинився один із сотні усього транспорту, що їхав попутно – рейсова маршрутка до Рівного, яка безкоштовно мене довезла до Сарн, а до них було декілька кілометрів, звідки я автобусом доїхав до Кузнецовська.

10 квітня проїхався на «Кукушці» мальовничими місцями Полісся до Зарічного, де на всьому шляху працювала бригада телевізійників, котрі знімали пересування поїздка по лісам Полісся. Навіть запускали гелікоптера, який на ходу з висоти знімав поїздок на великій швидкості.

Суд Зарічного, допитавши мене та прикордонника про справу мого затримання, обмежився усним попередженням і закрив справу по статті «За не значимістю».

Пригоди у Дермансько-Острозькому національному природному парку (+ ВІДЕО)

17 квітня я також був у Бресті у суді Московського району. Перед судовим засіданням сходив на Брестську фортецю, походив по магазинам, подивився на ціни на товари в них – значно дорожче усе, крім молока, кефіру і квитків на дизель. Якщо порівняти з Україною – по відношенні до України сміття на вулицях Бресту та Малорити менше 1%, хоча по недопалкам показник трішки вищий – з українських 100% у Білорусі до 10% точно знайдеться. Загалом чисто та спокійно в Білорусі, окрім випадку біля брестської фортеці, де якийсь чолов’яга спитався у мене – як пройти до військової частини, на що я відповів, що не місцевий, не скажу, і почувши мою відповідь на українській мові, обізвав мене хохлом, бандерівцем, фашистом, зрадником, але побачивши неподалік патрульного міліціонера, заспокоївся і пішов собі далі.

Загальні враження про Білорусь мені той чолов’яга на зіпсував, і спогади у мене від перебування у Білорусі залишились позитивними. Хоча молодий суддя суду був невблаганний, і повторивши слова полковника прикордонної служби: «Незнание Закона не освобождает от ответственности» присудив відібрати моє туристичне спорядження в «доход Белорусского Государства» і залишив штраф у розмірі 30 базових величин – це 690 білоруських рублі або 10300 гривень. На питання – чи хочу я щось додати, я попросив повернути мої речі і скасувати штраф, і що мої речі – це не товар, як його назвав суддя, а мої особисті речі, на що суддя почав нервувати, підняв голос і вигукнув: «Все вещи при пересечении границы у нас называются товаром!». «Ну спасибо» – це мої останні слова були у суді Московського району міста Брест.

Дорога туди і назад була дуже виснажливою – нічні пересадки з дизеля до дизеля, пошук білоруських рублів і неспання декількох діб, нерадісний вирок суду – так запам’яталась мені моє відвідування суду. А ще якийсь чоловік, який на Брестському вокзалі попросив у мене 53 копійки, але коли я йому розповів, що у мене щойно відібрали речі на 16000 гривень, ще й наклали штраф у 10300 гривень, і що зараз думаю – як мені їх повернути, той промовив: «О-о-о, брат, извини», посміхаючись і пішов собі далі. Вже йому мої 53 копійки були непотрібними.”

Якщо  ви любите подорожувати і хочете поділитись враженнями від побаченого пишіть нам за адресою olesia.oliinyk@oa.edu.ua.

, , , , , , , переглядів: 560

Останні новини від OGO.ua


Кількість коментарів: 2
  1. Олег Шинкаренко 04.05.2017 at 10:25 Відповіcти

    Насправді прикордонники Білорусі не відфутболювали до Митного Комітету, а м’яко та ніжно у своїй відповіді пояснили, що подорожувати по маршруту Кузнецовськ – Джанкой “не предоставляется возможным”, і якщо я не згоден з їхнім Законом – то можу звернутись до їхнього суду. Окрім того – від часу формального Закону про перетин кордону з 1992 до 2015 року люди подорожували через кордон, і в них не відбирали човни і спальні мішки. Тому я вирішив, що і у мене не відбиратимуть – через що і наважився на сплав. А виявляється – попав “під гарячу руку напруженої військової обстановки в Білорусі через військові заворушення на Україні”.
    Скоріше за все мені б всеодно доводилось повертатись додому, оскільки похолоднішало, а я був одягнений у подорожі по-весняному.
    Той факт, що прикордонники мене повернули додому – цілком природній та правильний. Але мої речі митниця має мені повернути.

  2. Адвокатом Україна не допомогла – нема в Україні адвокатів – міжнародників. На моє звернення до Президента Білорусі Олександра Лукашенка, переадресоване до Митниці Білорусі Митниця відповіла, що згідно з їхніми законами у мене відібрали речі, які назвали товаром, і Митниця не знає, що таке сердечне прохання, слово “будь ласка”. Одним словом – забрали у дитини іграшку і тим тішаться.
    Але ще останнє слово залишається у Олександра Лукашенка, який отримає відповідь з Митного Комітету Білорусі і може повернути мені мої речі.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *